Авторство належить Eljaho_Rusin. Ідея – ілюстрація слов’янських звуків і їх позначення у старих кириличних абетках, і як вони перейшли в суто українські фонеми.
– [іе] як укр.-діал. “іе”, до 13 ст. потім у більшості перейшов у суч.-укр. “і”. Буква їть (також кличуть “ять”). У Київському говорі читався так лише під наголосом. Без наголосу читався як просте [е]. У пд.зх. говорах вимова не залежала від наголосу.
– [е] як сучасне укр. [е].
– [йе] йотоване “е” суч.-укр. “є”.
– [і] як суч.-укр. “і”, тільки приголосні перед ним були абсолютно тверді (за виємком шиплячих). Десь з 17-18 ст. Букву “ı” почали писати з цяткою як “і”.
ѵ – [і], [ў] буква іжиця, залежно од слова читала ся як суч.-укр. “і” та “в” [ў].
– [ў] губно-губний як суч.-укр. “в”.
– [йу] йотоване “у”, як суч.-укр. “ю”, “ю” спрощена граф. форма од “ıoу”.
– [у] як суч.-укр. “у”, “ꙋ” є лігатурою од “оу”, її НЕ читали як два звука “о” та “у”, а лише як “у”, а запис “оу” обумовлений грецьким оригіналом.
– [кс] як суч.-укр. буквосполучення “кс” чи лат ікс “х”.
– [пс] як суч.-укр. буквосполучення “пс”.
– [п, х, хв, т, хт], буква тита означала міжзубний звук, що він був у грецькій мові як англ. “th” чи ісланд. “þ”, але його не було у слов’ян, тому у вимові заміняли на подібні за місцем артикуляції (т) або за характером вимови звуки (х, хт).
– [у͡о] близький до суч.-укр. о, тільки з завуженим початком.
– [от] омега та “т” з верху є лігатурою якою позначали слово “отъ”, як “ѿ”, се дало: отъ/от -> оот/от -> уод/од -> ўид/од -> ўід/од -> від/од, суч полуднево-зах. укр. “від” та північно-східне укр. “од”.
– [дз] ~до 10 ст. та [з] ~по 10 ст. буква дзіло читала ся як суч.-укр. “дз” до писемної доби, і як просте [з] за писемної доби.
– [йа] йотоване “а” як суч.-укр. “я”.
– [æ˚ ⷩ] носовий як пол. “ę” до кінця 10 ст. потім як [йа] суч.-укр. “я”. Буква малий юс.
– [йæ ⷩ] носовий як пол. “ję” до 10 ст. потім як [йа] як суч.-укр. “я”. Буква йотований малий юс.
– [у˚ ⷩ] носовий як пол. “ą” (тільки набогато вужче) до 10 ст. потім як [у] як суч.-укр. “у”. Буква великий юс.
– [йу˚ ⷩ] як пол. “ją” до 10 ст. потім як [у] як суч.-укр. “у”. Буква йотований великий юс.
– [ꙍ] як середній звук між [у], [о] та московським [ы]. Іденчичний закарпатському бойківському “ы” в слові “быти”. Під наголосом набував більшої подібности до дуже глибокого та широкого звука [о]. Без наголосу ніяковів і згодом зникав. Перед [й] видовжувався та звучав як /ꙏı/. Дав.рус. “гꙏрбꙏ” суч.укр. “горб”, дав.русь. “мꙏıика” суч.укр. “мийка”. Буква йор (по московськи “ер”).
– [ɪ] як суч. укр. “и”. Під наголосом звучав ширше й нижче, як наше [е], без наголошу коротшав і звучав ближче до [і]. Перед [й] звучав як /и/. дьнь>день, шья>шия. Буква єр.
– [ы] неглибокий “у” без округлення губ. Лігатура “ъ + ı”, що спростило ся графічно до “ь + ı” -> “ы”. Буква йори (моск. “еры”).
– [ц’] як суч.-укр. “ць”, завжди м’яка.
– [ш’ч’] як суч.-укр. “щ” [шч] тільки м̾яко.
– [ж’] завжди м’яке як діал.-укр. “жь”.
– [о] як наш звук [о], можливо вужчий. Важливо розуміти, що акання іще не істнувало і всі окали як суч.-укр.
– [п, в, х, хв] у слов’ян не було до 13-17 ст. звука “ф”, а в українців-русинів його не було аж до 20 ст. (Окрім Галичини де він був з 17-18 ст.) Тому його заміняли найчастіше у вимові на (за популярністю) “п”/”хв”/”х”/”кв”/”в”.
– [г] як південно-російське задньоязикове “г” (в літ. рос. можна почути в старших людей у словах “господи” та “Бог”), словом – дзвінке [х]. Пізнійше вже як суч.укр. гортанне “г”. На півночи зо Пскова по Суздаль як [ґ].