Назви на позначення території України, українців, української мови в європейських джерелах XIII–XVIII ст.

Рутени, роксолани
Руси, русини, руснаки, Руська мова
Московія, московити
Козаки, козацька мова
Україна, українці, українська мова

ХІІ ст.

1187 рік

Першу згадку назви Оукраина бачимо при описі подій в Переяславській землі за 1187 рік. Повідомляючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича, літописець зазначає: ”И плакашѧсѧ по немь вси Переѧславци… ѡ немъ же Оукраина много постона” [12, 653]

1189 рік

Вдруге номен по Оукраинѣ Галичькои засвідчено вже при описі подій на Західній Україні за 1189 рік, де автор називає Україною пониззя Галицької землі над Дністром [12, 663–664; 11, 33]

ХІІI ст.

У ХІІІ ст. назву фіксує також Галицько-Волинський літопис, іменуючи так суміжну з Польщею територію Галицько-Волинського князівства над Західним Бугом [11, 33]. Дослідники стверджують: ”…Словом Україна на той час позначалася окраїнна стосовно якогось центру територія. Що ж до території, на якій складалася українська народність, то вона, як і раніше, звалася Руссю. Народ цих земель називав себе руссю, русинами, а свою мову – руською” [11, 33].

1240–1241

Чи не найдавнішою іноземною фіксацією назви Україна служить татарський літопис ХІІІ ст., де описані події 1240–1241 років і де перераховано численні завоювання Чингісхана. Тут сказано, що син Чингісхана Джунджі-хан підкорив такі території: край Сигнак, весь Хорезм, Дешт-Кіпчак, Україну, Крим, Валахію, Трансільванію, Угорщину, Польщу, Молдавію та інші землі. Ці землі Чингісхан передав синові Джунджі – Батиєві (Записки Одесского общества истории и древностей. – Одесса, 1844. – Т. 1, с. 379–380) [20, 5–6]. Вищевказаний татарський літопис зберігся в турецькому рукописі, що знаходився в кримського мурзи Мурата Аргинського. 1840 року його копія передана в музей “Одесского общества истории и древностей”, у відділ про кримських ханів [20, 5].

ХV ст.

1479–1480

У ХV ст. Європа називала придніпровські землі Придніпровською Скіфією, Сарматією, а мову населення цих земель – скіфською, рутенською. Такі назви фіксує праця “Скіфські подорожі”, написана в 1479–1480 роках італійцем Помпонієм Летою, засновником Римської академії, який бував в Україні. Тут є свідчення про те, що в Сарматії говорять на семи мовах. Найпоширеніша з цих мов – скіфська, її ще називають рутенською, а найменш поширена – литовська [17, 57].

XVI ст.

1517 р.

До давніх європейських джерел, у яких є згадка про українців, належить латиномовний “Tractatus de dualus Sarmatiis” (“Трактат про обидві Сарматії”) Мацея з Мєхова, що вперше виданий у Кракові 1517 року, пізніше мав багаторазові перевидання. Тут поміж слов’янами згадано як окремі народи рутени (Ruteni) (під цією назвою тут мислилися українці й білоруси) та московити (Moscovitae) [9, 58].

1540 р.

У часи Відродження поширеною на позначення українців була назва рутени, руський, руси. Так, у листі 1540 року французького посла Гуеллямо Пелісьє у Венеції до короля, в якому йдеться про Туреччину, згадано Роксолану, полонянку з галицького містечка Рогатин, яка в 16 ст. стала дружиною турецького султана й відігравала важливу роль у суспільно-політичному житті Османської імперії. Лист повідомляє: “Роксолана має руське походження.., а мешкають ці руси від Карпатських гір до Борисфена і Понта Евксінського” [17, 59].

1548 р.

Подібні відомості, спираючись на “Трактат про обидві Сарматії”, подав теолог й орієнталіст Теодор Бібліандр (1504(?)–1564) у праці “De ratione communi omnium linguarum et literarum commentarius”, виданій 1548 року в Цюриху. Тут українців і білорусів пойменовано двома синонімічними назвами – Ruteni та Roxolani, а під рутенською мовою (Rutenicus sermo) автор розумів українську і білоруську мови [9, 58].

1551 р.

Ян Малецький у латиномовній невеликій книжечці “Лист до Георгія Сабінум про жертвоприношення та поганство давніх прусів, лівонців та інших сусідніх народів” опублікованій 1551 р., при описі життя і побуту сусідів використав назви рутенці (на позначення українців і білорусів) та lingua Rutenіca – рутенська мова [17а, 150-152].

1555 р.

Швейцарський учений з Цюриха Конрад Геснер (1516–1565) у своїй книзі “Мітрідатес (Mithridates: de differentis linguis)”, що вийшла 1555 року, говорить про мови російську (Moscorum vel Moscovitorum lingua), білоруську, яку називає Lituanorum lingua, та рутенську (Rutenicа), про яку пише: “In meridiem usgue post Kiov Ruteni sunt omnes et Rutenice seu sclavonice loguuntur” (“На південь аж за Київ живуть тільки русини, і всі говорять по-руському, тобто по-слов’янському”) [9, 58].

1564

У латинсько-польському словнику Яна Мончинського “Lexicon Latino polonicum ex optimis Latinae Linguae scriptoribus concinnatum”, надрукованому 1564 року, на титульній сторінці, крім поляків, названо ще 36 етнічних груп, які спілкуються слов’янськими мовами і діалектами. Серед них є московіти (Moschovitae), литовці (Lithuani), тобто білоруси. На позначення українців тут наведено 5 загальних синонімічних назв: Russi sive Ruteni aut Roxolani (руси, рутени, роксолани), Rus’, Rusacy (русь, русаки), а також 4 регіональні назви, які пов’язуються з історичними князівствами та певними місцевостями: подоляни (Podolii) (від Поділля), волиняни (Wolhinii) (від Волині), лодомери (Lodomerii) (від назви міста Володимира, що на Волині, отже, також волиняни), галичани (Gallicienses) (від назви Галич) [9, 59].

1568 р.

Французький граматист Петро Статоріус (1530–1569), що в Польщі був відомий як Стоєнський, у латиномовній граматиці польської мови “Polonicae grammatices institutio”, яка вийшла в Кракові 1568 року, характеризуючи польську літературну мову, зазначає, що вона має три діалекти: мазовецький, руський (український) і литовський (білоруський). Отже, назва литовці в значенні ’білоруси’ тут протиставляється назві русини (українці). У граматиці наведено кілька українізмів (грамота, кільо, кілько) [9, 58–59].

1570 р.

Одна з найдавніших європейських згадок про українську мову датується 1570 роком. Її подав французький історик Франсуа де Бельфоре (1530–1583) у відомій праці зі всесвітньої історії “L’Histoire Universelle du monde…”, яка вийшла в Парижі в двох томах кількома виданнями: 1-е – 1570 р., 2-е – 1572 р., 3-є – 1575 р. Відомості про українців та їх мову наведені в першому томі на с. 1779–1813 (за виданням 1575 р.).

Тут на позначення українського народу вжито давній етнонім Русь, підкреслено, що Русь заселяє території Галичини, Поділля, Волині, Київщини, аж до Чорного моря, “колишню країну роксоланів” [3, 47–48].

Спеціальної назви на позначення української мови Франсуа де Бельфоре не наводить, проте відзначає її окремішність, наголосивши, що українці “мають окрему мову, як і поляки, серби,
литовці, московити та інші народи” (т. 1, с. 1779), мають “свої власні літери, подібні до грецьких” (т. 1, с. 1813) [3, 47–48].

1571 р.

У рукописній чеській граматиці (Gramatika česká) Яна Благослава 1571 року, опублікованій у Празі 1857 року, українська мова названа руською, вона не ототожнюється з російською мовою, що тут пойменована московською: “Potom (reč) Ruska, Mazowetska, Mockewska”; тут же наведено латинікою українську народну пісню про Стефана-воєводу “Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш…”, яку вважають першою друкованою фіксацією українського фольклору, хоча, на думку самого автора граматики, це словацька пісня.

1573 р.

Книга французького вченого і мандрівника Блеза де Віжинера “Опис польського королівства” (La description du royaume de Poloigne, Blaise de Vigenère), видана в Парижі 1573 року, говорить про Україну, більшість земель якої тоді належала Речі Посполитій, позначаючи Україну назвою Русь. Русь (Україна) тут представлена як цілісність. Галичина, Волинь, Поділля і Придніпров’я – це один край, заселений одним народом, що розмовляє однією мовою: “Побут, звичаї, мова у них майже однакові від Червоної Русі (Галичини) до Дніпра і Литви” [17, 59].

1582 р.

У латиномовній книзі вченого Яна Ласіцького “De Russorum, Moscovitarum et Tartarorum religione, sacrificiis, nuptiarum, funerum ritu…” (“Про звичаї, вірування русинів, московитів, татар…”), що вийшла в Німеччині 1582 року, подані зразки української живорозмовної мови і народної поезії, записані латинськими літерами. Українців тут пойменовано русами, русинами, українську мову – руською. Цю книгу спалила інквізиція, але кілька примірників зберіглося. Один з них виявив у Львові й описав Г. А. Нудьга [17а; 17, 59–60].

1584 р.

У першій друкованій граматиці словенської мови Адама Богорича (близько 1520–1598), що вийшла 1584 року у Вітеберзі (Witebergae) під назвою “Arcticae horulae succissivae De Latino arniolana Literatura”, на титульній сторінці у підзаголовку названо 8 слов’янських мов, серед них російська (Moscovitica lingua) та рутенська (Rutenicа).

XVII ст.

1619 р.

Етнонім Рутенія на позначення українців, що проживають на всіх їх етнічних землях і “всі вживають одної й тої ж слов’янської мови”, засвідчено в праці 1619 року французького історика Д’Авітю (1573–1635) “Les Etats, Empires et Principautez du monde” (“Держави, імперії та князівства світу”). Ця розвідка стала підручною книгою європейських дипломатів, мала 6 видань (1-е вид. – Париж, 1619), перекладена латинською, німецькою та голландською мовами [3, 48–49].

1684 р.

У пізнішій праці німецького історика Кодофредуса Вайсіса, професора Лейпцизького університету, що під назвою “De Cosacis dissertatio historica…” була опублікована в 1684 році в Лейпцигу як докторська дисертація про козаків, на позначення української мови вжито також назву рутенська мова (ruthenica lingua) [4, 265].

Загалом назви Рутенія, рутенці, рутенська мова, за твердженням учених, зустрічаються тільки в західноєвропейській літературі [6, 453]. Вони фіксуються в працях німецьких та інших європейських учених, зокрема в розвідках Краттера, Рорера, Чапловича, Крібеля тощо [16, с. 65–69]. На думку І. Могильницького, саме німецькі вчені присвоїли українському народові, українській мові зовсім до тих пір невідомі, не вживані, отже, для українців невластиві назви руснацький народ, руснаки, руснацька мова (Rusniaken, rusniakische Nation, rusniakische Sprache) замість давно уживаних у пам’ятках назв Ruthener, ruthenische Nation, ruthenische Sprache [16, 65–69].

1616

У листі французького гуманіста П’єра де ля Волла, який у 1616 році подорожував Україною, описано життя українців, зазначено, що вони мають цілком окрему мову і що ця мова дуже поширена. Тут же підкреслено, що козаки є великою силою в Україні, проте це “не назва нації: так зветься спілка людей.., які не підкоряються жодному володарю… Я певен, що колись вони закладуть могутню республіку” [17, 60]. 1620 року П’єр де ля Волл записав багато цікавих матеріалів про Україну від козака Степана, зустрівши його в Персії. Ці факти представлені в книзі М. Левченка “З поля фольклористики й етнографії”, виданій у Києві 1927 року [17, 60].

1651

Боплан Гійом Левассер (бл. 1600–1673) відомий як французький військовий інженер, архітектор, письменник, один із найвидатніших картографів 17 ст., склав карти цілісної української території, що мали визначний вплив на картографію України 17–18 ст. У 1630–1648 роках був на службі у польських королів в чині старшого капітана артилерії та королівського інженера. Перебував переважно в Україні. Під його керівництвом збудовано фортеці і замки у Бродах (1630–1635), Підгірцях (1635–1640), Барі (1638), Кременчуці. У 1639 році Боплан відбудував фортецю Кодак. 1648 року повернувся у Францію. Боплан 1647 року закінчив велику “спеціальну” карту України ”Delineatio specialis et accuratа Ukrainae”, що була видана в 1650–1653 рр. у Данцігу. Генеральна карта України Боплана ”Delineatio Generalis Camporum desertorum vulgo Ukraina” видана вперше 1651 р. в Данцігу, перевидана в Руані 1660 року [13а, 979]. Як коментар до карти України, Дніпра Боплан опублікував працю “Опис України або області Королівства Польського…”. Працю вперше видано в Руані 1651 року, а перевидано в 1660 (Руан) та 1661 роках (Париж). “Опис України” був перекладений кількома мовами: англійською (1704), німецькою (1780), польською (1822), російською (1832).

Праця містила багато цінних відомостей про історію, географію, етнографію, культуру України, про боротьбу українського народу проти польської шляхти, турків і татар, про запорозьких козаків [5, 340].

В “Описі України” Боплана подано не тільки саму назву Україна – Ukrainae, а й територіальне поширення цієї назви: “Description ďUkrainae, gui sont plusiers provinces du royaume de Pologne, continues depuis lt confines de la Moscovie jusgues aux limites de la Transilvanie” [6, 457].

1652

Назву козацька мова (la langue cosague) І. Борщак уперше відшукав у працях француза П’єра-Данила Гюета (1630–1721), славетного єпископа з Авраншона і великого ерудита. Можливо, фіксація цієї назви належить до 1652 року. І. Борщак висловив це припущення, спираючись на факти біографії французького єпископа. 1652 року Гюет поїхав у Швецію, щоб нанести візит королеві Христині, а головне – щоб оглянути старовинні рукописи, які зберігалися в королівстві. “Я припускаю, – зазначає І. Борщак, – що Huet в Стокгольмі навчився початків української мови, можливо, від когось із представників Хмельницького, що частогусто виринали тоді в Швеції” [3, 49]. І. Борщак навів думку П.-Д. Гюета про українську мову, вміщену в його неопублікованому листі до французького вченого Блонде: “Козацька мова (la langue cosague) не відріжняється багато від польської, подібно як голландська від німецької. Я сам це ствердив під час моєї подорожі до Швеції” [3, 49]. І. Борщак також повідомив, що в Паризькій національній бібліотеці зберігається примірник книги П. Шевальє, який належав П.-Д. Гюету. У цій книзі Гюет зробив ряд поміток, пояснив деякі вирази “на козацькій мові”, як сам висловився. Помітки датуються 12 липня 1671 р. [3, 50].

1657

У 1657 році в Амстердамі, столиці Голландії, вийшла брошура обсягом 52 стор. Її автором був Якоб Йоостен Толк ван Еммерік, що працював перекладачем у якогось голландського дипломата в Польщі. Назва праці “De groote wonderlijcke Oorlogen ende geschiedenissen, tusschen den Koning van Polen ende Sweeden, desmede tusschen de Starosten ende Weywoden ende Cosacken, desmede den grootvorst van Moscovien, in Polen, Littouwen, Lijflandt, Courlandt ende Pruyssen”. Тут українські землі названо “Cosacken”, тобто землею козаків, подано характеристику українського письма (кирилиці), української мови як самостійної слов’янської мови, що відрізняється від польської мови і має навіть церковний ужиток. Зокрема, в праці відзначено: “Мова в козацькій країні слов’янська, відмінна від польської, з грецькими літерами. Її вживають в церквах, завжди повних народу, бо це країна вельми побожна” [3, 50].

1672 р.

Граматика чеської мови Вацлава-Яна Роси “Grammatica linguae Bohemicae”, видана в Празі 1672 року, подає опис слов’янських мов, які поширені на землях “per Wolhiniam, Podoliam, Podlassiam, Severiam, Novogradeciam, Wlodomiriam, Ukrainam, Plescoviam, Czernikoviam, Rasaniam, denigue per Russiam ut ramgue; et Moscoviam”.

Як бачимо, тут позначені території Росії: Московія, Псковська земля (Plescovia) та Рязанське князівство (Rasania). Усі ці землі входили до Великого Московського князівства. Окреслено також білоруські землі: частково Підляшшя (Podlassia) та Новгородоцьку землю зі столицею Новгородок, що була частиною Чорної Русі (Novogradecia) і що не була пов’язана ні з Великим Новгородом (латинська назва Nugardia), ні з Новгородом-Сіверським.

Українські землі представлені в чеській граматиці Роси під кількома назвами: Волинь (Wolhinia), Поділля (Podolia), Володомерія (частина Волині (Wlodomiria)), частково Підляшшя, а також Сіверське, тобто Новгород-Сіверське князівство (Severia), Чернігівська земля (Czernikovia), Україна (Ukraina). На думку польського вченого П. Зволінського, під висловом “Russia utrague oboja Rus” слід розуміти обидві Русі – Білу та Червону (латинською мовою Russia Alba і Russia Bubra). Обидві ці назви позначені на карті Г. Боплана 1652 року, де вказані майже всі землі, названі в граматиці Роси [9, 60]). Як зауважив П. Зволінський, саме в чеській граматиці Роси вперше в європейській граматичній літературі з’явилася назва Україна [9, 60].

1689 р.

У пізнішій праці 1689 року французького автора, королівського радника Ванеля, що під назвою “Abrégé nouveau de l’histoire générale des Tures…” вийшла в Парижі у трьох томах, українська мова також кваліфікується як самостійна слов’янська мова, яка має літературу, писану цією мовою. Зокрема, в т. ІІІ на с. 481 цього видання зазначено: “Мова освічених людей в Україні слов’янська, відмінна від польської. Існують цією мовою твори св. Єремії та інших Отців Церкви” [4, 265].

Назву козацька мова засвідчено також у праці анонімного англійського мандрівника, виданій у Лондоні під назвою “A chort description of all the Kingdoms which encompass the Euxine and Caspian Seas, delivered by the Author after abore twenty yearis Fravel”. Автор книги, як повідомляє І. Борщак, протягом 20 років мандрував Польщеюй Україною десь після смерті Б. Хмельницького [4, 265]. У цьому джерелі анонімний автор характеризує козацьку мову як “вельми хорошу” [4, 265].

XVIII ст.

1756 р.

В авторитетній праці видатного французького орієнталіста ХVІІІ ст. Деґіня (1721–1800), професора Колеж де Франс і перекладача французького міністерства закордонних справ, що з’явилася друком 1756 року у 5-ти томах під назвою “Histoire des Huns et des peuples gui en sout sortis”, (“Історія гунів та народів, які від них утворилися”), українську мову названо козацькою й оцінено як самостійну: “займає середнє місце між польською та російською”. Тут же відзначено, що “вирази цієї мови дуже делікатні”. Зокрема, характеристику мови дано в т. ІV на с. 521 вищезазначеної праці [4, 266].

1758 р.

Невідомий португальський автор у брошурі обсягом 31 стор., виданій 1758 року в Ліссабоні з нагоди Семилітньої війни під назвою “Noticia verdadeira dos vitorias guos Russianos tem alcansado contra os Prussianos, entradague aguelles fizerao no reino da Prusia, e tomada da Praga de Koningsberg”, наголосив, що мова українських козаків відрізняється від російської мови: “Українські козаки мають свою відмінну від росіян мову” [4, 266].

1772 р.

Англійський лорд Маршалл на основі власних спостережень під час подорожей по Україні у 1768–1770 роках опублікував у Лондоні 1772 року подорожні записки у 3-х томах під назвою “Travels
through Holland … Russia, the Ukraine and Poland in the Hars 1768–1770…”. Тут у томі ІІІ на с. 170 відзначено, що між українською і польською мовами існує суттєва різниця. Лорд писав: “Мій тлумач не розумів української мови, хоч і запевняв, що знає польську мову”. І. Борщак наголосив, що ця інформація є тільки в першому, англійському, виданні праці лорда Маршалла; в інших виданнях, зокрема, в німецькому перекладі, виданому в Данцігу 1773–1775, 1776 та 1778 роках, а також у французькому перекладі 1776 року, вже відсутня частина про Україну [4, 266].

Назви Україна – на позначення українських
земель – та рутенська мова – на позначення україн-
ської мови – зафіксовані в книзі “Реляція” італійсь-
кого дипломата Альберто Віміні, який у 1650 році
очолював посольство від Венеціанської Республіки
до Богдана Хмельницького. Праця Віміні довго за-
лишалася в рукописі й була опублікована тільки в
19 ст. Тут процитовані слова й вирази рутенською
мовою. Крім того, Віміні наголосив, що в Україні
існує дві мови – живорозмовна і писемно-
літературна: духовенство на письмі використовує
церковнослов’янську мову, а весь народ, у тому чис-
лі й козаки, вживає загальнонародну мову. Віміні
також підкреслив, що освічені люди в Україні зна-
ють обидві ці мови, а ще володіють іноземними, пе-
реважно європейськими, мовами [17, 60].

Мемуари 1668 року шведського дипломата К. Я. Гільдебрандта, що був членом посольства від шведського короля до Богдана Хмельницького в 1656–1657 роках, очолюваного Готгардом Веллінгом, також фіксують назву Україна. Посольство їхало до Чигирина з Туреччини через Бессарабію, Умань, Звенигородку. Гільдебрандт подав докладний опис України, зазначивши про її мову таке: а) хоча українська мова менш поширена, ніж польська, проте територія її побутування дуже значна: цією мовою народ говорить на землях аж до Вісли, і вона не має якихось особливих розбіжностей, б) багато простих козаків знають латинь або якусь іншу іноземну мову, в) у канцелярії гетьмана вільно послуговувалися латинською мовою [17, 60].

Українську мову скваліфіковано не як само-
стійну мову, а як діалект польської мови у книзі фран-
цуза П’єра Шевальє,* агента кардинала Мадарині в Україні. Перше її видання вийшло друком у Парижі
1663 року під назвою “Histoire de la guerre des
Cosagues contre la Pologne”. Книга мала кілька переви-
дань (1668, 1852 – французькою та 1672 р. – англійсь-
кою мовами). Тут використано назви: 1) на означення
території проживання українців – Україна (l’Ukraine),
2) для найменування народу – козаки. Спеціальної
назви для мови козаків тут немає, проте на с. 38 пода-
но загальну характеристику цієї мови, зокрема вказа-
но, що це діалект польської мови, який відзначається
делікатністю, ніжністю. А. Шевальє писав: “Мова
мешканців України (La langue des habitants l’Ukraine),
що всі сьогодні звуться козаками, то діялєкт польської
мови, як ця остання є діялєкт слов’янської мови. Вона
(тобто українська мова – В. С.) вельми делікатна, пов-
на здрібнілих слів (diminutifs) і спосіб розмовляти нею
– вельми ніжний” [3, 49].

Вчені відзначають, що саме в праці француза
П. Шевальє 1663 року українську мову вперше
скваліфіковано не як самостійну мову, а як наріччя
польської мови [18, 241]. Ця думка міцно трималася
в Росії у ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. Зокрема,
цей погляд висловив М. Греч у книзі “Опытъ крат-
кой истории русской литературы”, що в 1823 році в
перекладі польською мовою, виконаному Лінде,
з’явилася у Варшаві під назвою “Mik. Grecza. Rys
historyczny literatury rossyyskiéy przez S. Linde”.

Заслуговує на увагу також слушне міркування
І. Борщака про те, що в давні часи європейські авто-
ри українську мову оцінювали в зіставленні з поль-
ською, не називаючи її діалектом російської мови.
І. Борщак пояснив причини цього: “Чужинці, що
української мови не знали, часто судили про неї по-
верхово, вловивши декілька слів однакових із мовою
польською. Звідси й прирівнення нашої мови до мо-
ви польської, відоме в літературі аж до половини
ХІХ-го віку. Але цікаво, що в давнину української
мови діялєктом російської звичайно не називали” [3,
50, примітка].

Пізніші джерела, зокрема листи 1690 року ір-
ландця Бернара Коннора (1666–1698), професора
Кембриджського університету, що був придворним
лікарем польського короля Яна Собєського,
кваліфікують українську мову як діалект польської.
Бернар Коннор, перебуваючи в Польщі, надсилав ли-
сти англійським друзям, які згодом вийшли друком у
Лондоні під назвою “The History of Poland im severae
letters…”. Перше видання книги, як зазначає
І. Борщак, з’явилося ще 1690 р., проте воно рідкісне,
ним скористатися не вдалося. Тому І. Борщак опрацював лондонське видання 1698 року, зазначив-
ши, що існує й німецький переклад цієї книги, виданої
в Лейпцигу 1700 року [4, 265, посилання 3]. Бернар
Коннор в листах фіксує назву козацька мова і розгля-
дає цю мову як діалект польської: “Козацька мова є
діялект польської, як ця є діялект слов’янський”. Ав-
тор відзначив високі якості козацької мови, підкрес-
ливши, що вона “вельми ніжна (very soft), повна
здрібнілих слів, і тому дуже велику насолоду дає тим,
що її слухають або нею розмовляють” [4, 265–266]. Як
бачимо, оцінка української мови в листах ірландця
Бернара Коннора перегукується з характеристикою,
яку подав француз П’єр Шевальє в книзі 1663 року.
Оскільки ця книга, як зазначено вище, перекладена й
англійською мовою, то, можливо, Коннор був обізна-
ний з цим виданням.

Першим західноєвропейським джерелом, де зустрічається назва українська мова (langue ukraine), І. Борщак вважає книгу 1672 року, виданув Парижі обсягом 416 стор. під назвою “Le voyageur d’Europe оù sont le voyage d’Allemagne et de Pologne et le voyage d’Augleterre de Danemark et de Suède” (“Мандрівник Європи і його подорож Німеччиною й Польшею та подорож Англією, Данією і Швецією”).

Її автор – королівський скарбник
Жувен де Рошфор, який багато мандрував по світу,
але в Україні не був, можливо, не був і в Польщі.
На с. 258 вищеназваної книги є згадка про козаків:
“Слово “cozac” означає в українській мові (en
langue ukraine) випадкового вояка, що живе від
грабунків” [4, 263]. Ілько Борщак наголошує на
значенні цього запису: “Річ ясна, такий слововивід
не має жодної вартости, але сам текст цей дуже
важливий, бо це перший західноєвропейський
текст, де зустрічається вираз “українська мова”,
що двісті років потім російський уряд заборонив
його вживати, як “штучний”!” [4, 263–264].

Назву Україна на позначення території про-
живання українців та вираз козацька мова засвідчено
1672 року в листі турецького султана Магомета ІV,
яким оголошено війну Польщі “через Україну”, бо
“віра й мова козацька переслідується в Україні” [4,
264]. Цей лист опубліковано як “метелик” 1672 року
в Амстердамі під назвою “Vorloghs – brief van Mahomet IV trotselijk toegesonden aen den koninck van
Polen” [4, 264].

Італійський учений У. Вердуум та французький розвідник Божо в другій половині 17 ст. дали високу оцінку українській мові, відзначивши її мелодійність, делікатність, приємність.

У. Вердуум занотував свої враження під час подорожі в Польщу та Україну в 1670–1672 роках.Він називав Україну Руссю, українську мову – руською. Учений писав: “Найбільше ласкавих слів і приємних тостів зустрічається на Русі, особливо у жінок, причиною цього є руська мова, не така тверда у вимові, як польська. Тому кажуть, що у Львові живуть такі гарні, делікатні й спокусливі наречені, як, зрештою, ніде на всій землі. Я сам зустрів порядну жінку, у котрої щось купував, і вона мені зуміла сказати чемний комплімент латинською мовою і вміла висловитись тонко й делікатно” [17, 60].

У спогадах французького розвідника Божо
(справжнє прізвище невідоме), опублікованих у Па-
рижі 1698 року, зазначено: “Кажуть, що руська мова
найделікатнішою і найприємнішою виявляється в
устах жінок… Вона відмінна від польської, хоча
належить до одного слов’янського кореня” [17, 60].

Німецький учений Йоган-Христіан Енгель
(1770–1814) у праці “Geschichte der Ukraine und der
ukrainischen Kozaken” (“Історія України і українсько-
го козацтва”), що вийшла в Гале 1796 року, свідомо
вживав назву Україна та похідні – українець, україн-
ський. У цій праці подано чітку періодизацію історії
України, описано історію церкви і школи, етнокуль-
туру українського народу, його звичаї, обряди, тра-
диції. Ця праця була відома й закарпатським ученим-
просвітителям Івану Орлаю, Юрію Гуці-Венеліну,
М. Лучкаю, Миколі Кукольнику, О. Духновичу та ін.
[14, 54]. Проте твердження Федора Кулі про те, що
Й.-Х. Енгель був першим німецьким ученим, який
свідомо вживав назви Україна, українець, українсь-
кий, неточне.

Стаття Сергія Шелухіна “Назва “Україна” вдавніх джерелах”, що вийшла друком в Ужгороді 1932 року в серії “Бібліотека “Українського слова”, подає ряд задокументованих фактів про вживання назви Україна в польських джерелах 16–17 ст.:
1) в універсалі 1580 року польський король Стефан Баторій звертається “к Україні Руській (Галичині), Київській, Волинській, Подільській і Брацлавській” (Архив Юго-Западной России, 1863, т. 1, ч. 1) [20, 6–7];

2) у листі цього ж польського короля до козаків 1618 року читаємо: “…Язичники спустошили вже майже всі области України: недавно ще такий обильний Волинський край, Покуття…” (Архив Юго-Западной России, 1863, т. 1, ч. 1, с. 226) [20, 7];

3) у листуванні 1596–1619 років польського
короля Жигмунта ІІІ з канцлером Станіславом Жол-
кевським назви Україна й українці вжито понад 100
разів [20, 7];
4) біскуп І. Верещинський у листі 1594 року,
повідомляючи з Києва шляхту про небезпеку, вживає
назву “Україна золота” і пише, що “вся Україна
спільно з короною Польською повна небезпек,
Україна, яка є довша і ширша, ніж Польща Мала і
Велика разом”. Листи І. Верещинського були надру-
ковані в Кракові 1858 року [20, 7];
5) у щоденнику Семена Окольського за 1638
рік є запис: “Козаки вже розподілили Україну межи
предводителями: одному віддали Переяслав, другому
– Київ, третьому – Волинь”. Цей щоденник надруко-
ваний у виданні “Мемуары до истории Южной Руси”
(К., 1896, в. ІІ, с. 226), підготовленому К. Мельником
[20, 8].

Саме в європейських джерелах, зокрема поль-
ських, французьких, натрапляємо на перші фіксації
назви Україна на позначення Закарпаття. У розвідці С. Шелухіна подано кілька фактів з давніх джерел
17 ст., які засвідчують, що вже з початку 17 ст. назва
Україна відома і на позначення земель Закарпаття:
1) так, у листі 1619 року польського короля
Жигмунта ІІІ до канцлера Станіслава Жолкевського
Підкарпатську Русь, тобто Закарпаття, названо
Україна Угерська – Україна Угорська [20, 7]. Слід
зазначити, що листування С. Жолкевського було
опубліковане у Львові 1861 року;
2) Підкарпатську Русь під назвою Україна за-
свідчено на картах французького інженера Гійома
Боплана (1650–1653). Тут межі України позначено
від Московії до Трансільванії, представлено всю те-
риторію України та її частини. І на позначення всієї
України, і для найменування її частин автор уживає
одну назву – Україна. На карті Покуття подано також
Підкарпатську Русь, і всю цю територію названо:
“Українае парс, квае Покутіа вулґо діцітур”, що в
перекладі українською мовою означає “України
часть, яка по-народному зветься Покуттям” [20, 9–
10];

3) у листі єзуїта С. Мілея за 3 жовтня 1662 ро-
ку, написаному латинською мовою з Мукачева в
Краків до єзуїта М. Міткевича, використано назву
“Мункачіенсіс Україна” – Мункачівська (Мукачівсь-
ка) Україна. Назва, як бачимо, подана кирилицею, а
не по-латині, оскільки йшлося про власне ім’я. Цей
факт наведено в працях І. Борщака “Ідея Соборної
України” (Париж, 1923, с. 16), Барвінського “Др.
Юл. Целевич” (Львів, 1927, с. 33), Ю. Целевича
“Правда” (Львів, 1868, с. 477) [20, 8].
Назву Україна знаходимо на європейських
географічних картах ХVІ–ХVІІІ ст.
Численні факти використання назви Україна
на європейських географічних картах, починаючи з ХVІ ст., подає розвідка С. Шелухіна “Назва
“Україна” в давніх джерелах”:
1) першу таку фіксацію знаходимо у Франції в ХVІ ст. на карті, виготовленій за наказом французь-
кого короля Карла ІХ. Тут напис “Україне” зроблено
по обидва боки Дніпра, включно з Харківщиною;
2) на французькій карті, яка була у французь-
кого купця Мотієля, коли він 1580 року подорожував
Україною, латинською графікою назва “Укранія”
позначала територію по обидва боки Дніпра по лінії
Волинь–Поділля–Київщина–Полтавщина;
3) на англійській карті ХVІ ст., виготовленій
Морденом, теж ужито назву “Україне” на позначення
українських територій. До того ж у заголовку цієї кар-
ти пояснено, що вона подає “штати”, тобто держави:
Польське королівство, Литву і Україну [20, 11];
4) на карті Томаша Маковського, співробітни-
ка литовського князя Миколи Радзивіла, що був ав-
тором приписуваної останньому і справді виданої
його ж заходами та коштом в Амстердамі 1613 р.
великої карти Литви і Дніпра, є назва Україна. Цю
карту безпідставно й досі приписують Г. Бопланові
[13а, 978–979];
5) на карті 1641 року італійського географа
Сансона територію по обидва боки Дніпра, що включала Волинь, Полісся, Галичину, названо
Вкраїна;
6) карта італійського географа Корнетті 1657
року ці ж території йменує Україна;
7) у картах француза Гійома Боплана 1650–
1653 років, що включали генеральну карту з описом
усієї України і карти, які представляли її частини, є
надписи Ukraina, (Україна), Парс Українае (тобто
Україна, частина України);
8) на знаменитому глобусі Корнеліуса 1660
року землі по обидва боки Дніпра позначені
Україніа.
С. Шелухін підкреслив: “Взагалі можна подати
безліч старих географічних карт ХVІ–ХVІІ вв. з
назвою України Україною у ріжних народів” [20, 11].
На всіх тих картах російські землі ніде не
названі Руссю чи Росією, а тільки Московією. На
деяких європейських картах зазначеного періоду
українські території України позначені й іншими
назвами, такими як Сарматія, Русь. Зокрема, назву
Русь вжито на позначення західноукраїнських зе-
мель. Так, на італійській карті 1571 року Руссю
пойменовано Галичину, Холмщину, Підляшшя і
Полісся, а межу між Польщею і Руссю проведено
по річці Вісла [20, 11]. Як повідомляє С. Шелухін,
в історії відомий навіть спір щодо назви Русь між
польським королем і російським царем. Польський
король називав себе руським, а московському ца-
реві не дозволяв цього, тому цар Росії називався
московським царем. Цей факт засвідчено в “Актах,
относящихся к истории Южной и Западной Рос-
сии” за 1638–1657 роки, виданих Археографічною
комісією в Києві 1861 року (т. ІІІ, чч. 8, 89, 279,
239, 240, 246, 288, 299 та ін.) [20, 10].
Тільки після Полтавської битви, після пере-
моги над Карлом ХІІ і гетьманом І. Мазепою, після
зруйнування Батурина російськими військами на чолі
з О. Меншиковим і знищення його жителів за вірність
І. Мазепі, російський цар Петро І у 1713 році видав
через О. Меншикова спеціальне розпорядження
російським послам в інших країнах, зокрема й Васи-
леві Долгорукому. У цьому розпорядженні давалася
вказівка, щоб у майбутньому в усіх закордонних дже-
релах російські землі називалися не Московія, а “Рос-
сійское государство”. Зокрема, тут зазначалося: “Во
всех курантах печатают государство наше московсь-
ким, а не россійским, и того ради извольте у себя сіе
престеречь, чтоб печатали россійским, о чем и к про-
чим и всем дворам писано”. Про цей факт повідомляє
“История Россіи с древнейших времен” С. Соловйова
(т. ХVІІ, с. 409) [20, 10–11].
Незважаючи на розпорядження російського
царя Петра 1, європейські географи ще довго познача-
ли на картах російські території Московія [20, 11].
Відомі карти ХVІІІ ст., на яких зафіксована
назва Україна:
1) номен Україна (d’Ukraine), як і назва козаки
на позначення українців, використані на французькій
карті 1719 року: “La Russie Rouge ou Polonaise, gui
comprend les profinces de la Russie Rouge, de Volhynie
et de Podolie vulgairement connues sous le nom
d’Ukraine ou pays de Cosagues” [6, 457];

2) на картах Польського Королівства ХVІІІ
ст., що їх склали І. Б. Гоманно (1716) та І. Лелевелль
(1770 р.), позначено “Україна” “Ukrainia”, “Ukraine”)
по обох берегах Дніпра, зокрема:
а) на карті Гоманно “Ukrainia” позначає
східну частину території під спільною назвою “Russia Rubra” між Сяном і Дніпром;
б) на карті Лелевелля позначено “Ukrainе” по
обох боках середнього Дніпра, далі “Petite Russie” і
внизу під цією назвою “Paуs des Kozaks” – приблиз-
но по лінії Кирилів–Полтава на південь від Курська;
ще далі “Zaporogie” – вздовж нижнього Дніпра; крім
того, позначено “Russie Rouge” – землі по лінії Пе-
ремишль–Львів–Галич та “Russie blanche” – з обох
боків верхнього Дніпра. Ці карти вміщені у виданні
“Документы, объясняющіе исторію западнорусскаго
края и его отношенія къ Россіи и Польшh” (СПб.,
1865) та праці Б. Барвінського “Звідки пішло ім’я
Україна?” (1915. – С. 15–16) [6, 457–458].
3) назви Україна, Малоросія (на позначення
українських земель) та козаки (на позначення
українців) використані також у працях ХVІІІ ст.
німецького і французького історика Жана-Бенуа Ше-
рера.* Зокрема, ці назви знаходимо в його розвідці
1778 року “Історія торгівлі Росії з поясненнями, де є
розділ “Торгівля Малоросії, або України”, а також у
книзі “Annales de la Petite – Russie, ov Histoire des
Cosagues – Saporogues et des Cosagues de l’Ukraine, ov
de la Petite – Russie” (“Літопис Малоросії, або історія
козаків-запорожців та козаків України, або Мало-
росії”), яка з’явилася друком 1788 року, у перекладі
українською мовою вийшла в Україні 1994 року.
Сучасний перекладач цієї книги з французької
українською мовою Віктор Коптілов у передмові “Від
перекладача” дав високу оцінку цієї праці: “Літопис
Малоросії” французького дипломата Ж.-Б. Шерера є
першим західноєвропейським твором, цілком присвя-
ченим історії України. У ньому відбилися як особисте
зацікавлення автора долею нашого народу, так і праг-
нення Заходу осмислити Україну, шляхи її історично-
го розвитку та її взаємини з трьома суміжними держа-
вами – Річчю Посполитою, Московським царством і
Оттоманською Портою.
З багатьох сторінок Шерерової книжки до нас
промовляє щира симпатія автора до України, часом
навіть захоплення героїчною епопеєю боротьби ко-
заків за волю. Змальовуючи величні постаті Богдана
Хмельницького, Павла Полуботка та інших українських патріотів, Шерер беззастережно схвалює їхні
дії” [13, 5].
Віктор Коптілов підкреслює, що попри помил-
ки, упередження, схиляння перед потужністю імперії,
проти якої боролись козаки, перед культом Катерини
ІІ, узагальнення французького історика звучать цілком
по-сучасному: “Цей народ, пам’ять якого повна спо-
гадів про предків, скинув із себе ярмо, – і саме цього
не хочуть йому пробачити” [13, 5–7].
Хоча в маніфесті російського царя Петра І
1708 року до українців на позначення України вжито
назву Малоросія, проте в Російській імперії навіть
після Полтавської битви ще вживалася і назва
Україна. Про це свідчить факт, описаний у книзі гол-
ландця Жана Руссета, що вийшла друком в Амстер-
дамі 1710 року. Йшлося про урочистий в’їзд Петра І в Москву після Полтавської битви. Було поставлено
три стовпи, які символізували три держави: Польщу,
Швецію й Україну. Назва “Україна” була написана
по-латині [20, 12].
Цей же Жан Руссет під псевдонімом Несте-
сураной видав у Гаазі 1725 року “Мемуари про царя
Петра”, які потім було перекладено французькою,
італійською, голландською та іншими мовами. По-
давши тут маніфест Петра І до українців 1708 року,
де було вжито назву Малоросія, Жан Руссет пояснив,
що в маніфесті Малоросією названо ту землю, яку
“звуть Україною” [20, 12].
1775 року в Лондоні вийшла книжка фран-
цузького посла Дюрана “Божевільний Петро ІІІ”. У
ній автор пояснив, що не слід сплутувати власну на-
зву Україна, яка позначає землі між Московією і По-
льщею, з апелятивом “окраїна”, що має цілком інше
значення [20, 12].
Отже, тільки з ХVІІІ ст., передусім з другої
половини ХVІІІ ст., коли було зруйновано Запорозь-
ку Січ і коли впали останні вольності України, коли
посилилася русифікація в підросійській Україні, ко-
ли, за словами В. Коптілова, розпочалася “безсором-
на фальсифікація історії українського народу, в якій
герої іменувалися зрадниками, а зрадники – героями
і найвищим благом для українців проголошувалася
втрата незалежності”, – з цього часу простежується і
процес стирання зі свідомості українського народу
його національних назв – Україна, українці, україн-
ський народ, українська мова. Ім’я Україна засту-
пається спочатку назвою Малоросія, а згодом Юго-
Западная Россія, що призвело до неймовірної плута-
нини в уявленнях європейців про нашу країну [13, 6].

Слушне міркування С. Шелухіна про політичну причину перейменування України на Малоросію в Російській імперії: “В старі часи добре розуміли назву “Україною”, то тільки політики вжили заходів натворити плутанини. Цариця Катерина ІІ підкупила Вольтера, щоб він не писав противно московській політиці про Україну. А він писав, наприклад, що “Україна завше одушевлена стремлінням до свободи” [20, 13].

Вартісна й думка С. Шелухіна про те, що існує цілком достатня кількість документальних підтверджень тому, “що назва Україна і українці не вигадана німцями або поляками, як це пишуть московські (русскіе) та польські учені й публіцисти, а є давньою слов’янською назвою нації і її території. Назва Україна, Вкраїна була внутрішньою і міжнародньою, вживали її свої і чужі, нарід, уряд, королі, царі, учені, письменники, дипломати і – всі” [20, 13].

Таким чином, у європейських джерелах ХІІІ– ХVІІІ ст. зафіксовано різні назви на позначення території України, українців, української мови. Українські землі називалися Придніпровська Скіфія, Сарматія, Rus’, Russia, Рутенія, Україна, Ukrainae, Cosacken, Petite Russie (Мала Русь), з XVIII ст. – Малоросія. Зафіксовано ряд регіональних назв: Червона Русь (землі по лінії Перемишль-Львів–Галич), Галичина, Волинь, Лодомерія, Володомерія (Волинь), Волинський край, Поділля, Підляшшя, Сіверське (територія давнього Новгород–Сіверського князівства), Чернігівська земля, Україна Руська (Галичина), Україна Київська, Україна Волинська, Україна Подільська, Україна Брацлавська, Покуття, Україна Угерська (Закарпаття), Україна (Закарпаття), Мукачівська Україна, Русь (Галичина, Холмщина, Підляшшя і Полісся), Украіна, Мала Русь (Середня Наддніпрянщина), Запорожжя (Нижнє Подніпров’я) та ін. На позначення українського народу засвідчено етноніми русь, руси, руський, русини, русаки, руснаки, руснацький народ, рутени, рутенці, роксолани, козаки, українці, козаки-запорожці, а також регіональні назви подоляни, волиняни, лодомери (волиняни), галичани тощо.

Українську мову європейські автори йменували руська мова, скіфська мова, рутенська мова (lingua Rutenica, ruthenica lingua), руснацька мова, козацька мова (la langue cosaque), українська мова (langue ukraine).

Література

1. Білий Б.-М. Могильницький Іван // Енциклопедія історії України. – К.: Наук. думка, 2010. – Т. 7. – С. 17–18.
2. Бойко О. Д. Дашкевич-Горбацький Владислав Володимирович // Енциклопедія історії України. – К.: Наук. думка, 2004. – Т. 2. – С. 296–297.
3. Борщак Ілько (Париж). Європа про українську мову ХVІ–ХVІІ століття // Рідна мова. – 1933. – № 2. – С. 47–50.
4. Борщак Ілько (Париж). Європа про українську мову ХVІ–ХVІІ століття // Рідна мова. – 1933. – № 8. – С. 263–266.
5. Герасимова Г. П. Боплан Гійом Левассер де // Енциклопедія історії України. – К.: Наук. думка, 2003. – Т. 1. – С. 340.
6. Дашкевич-Горбацький В. (Берлін). Історичний підклад різних назов території України та її корінного населення // Рідна мова. – 1937. – № 12. – С. 451–458.
7. Дашкевич-Горбацький В. (Берлін). Історичний підклад різних назов території України та її корінного населення // Рідна мова. – 1938. – № 5. – С. 227–232.
8. Демський М. Т. Могильницький Іван // Українська мова: енциклопедія. – Вид. 3-тє, зі змінами і доп. / Редкол.: Русанівський В. М., Тараненко О. О. (співголови), М. П. Зяблюк та ін. – К.: вид-во “Українська енциклопедія” ім. М. П. Бажана, 2007. – С. 383–384.
9. Зволінський Пшемислав (Варшава). Погляди європейських граматистів ХV–ХІХ ст. на українську і білоруську мови // Мовознавство. – 1969. – № 4. – С. 57–61.
10.Ісаєвич Я. Шерер Жан-Бенуа // Довідник з історії України. – 2-е вид., доопр. і доп.: посібник для серед. загальноосв. навч. закл. / За заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. – К.: Генеза, 2001. – С. 1088.
11.Історія української мови. Фонетика. – К., 1979. – С. 33.
12. Ипатьевская летопись ХVІ ст. // Полное собр. русских летописей. – М., 1962. – Т. 2. – С. 653, 663-664.
13.Коптілов Віктор. Від перекладача // Шерер Жан-Бенуа. Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії: пер. з фр. В. В. Коптілов. – К.: Укр. письменник, 1994. – С. 5–7.
13а. Кравців Б. Картографія // Енциклопедія українознавства: в 11 т. / Перевид. В Україні / Гол. ред. проф. В. Кубійович. – Львів, 1994. – Т. 3. – С. 977–980.
14. Куля Ф. Доба Петра Могили у контексті німецькомовної історіографії // Петро Могила та його доба в історії української культури (до 400-річчя від дня народження): Матеріали наук. конф. – Ужгород, 1997. – С. 52–60.
15. Мазур О. Шевальє П’єр // Довідник з історії України. – 2-е вид., доопр. і доп.: посібник для серед. загальноосв. навч. закл. / За заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. – К.: Генеза, 2001. – С. 1079.
16. Могильницький І. Вѣдомѣсть о рускомъ языцѣ // Фільольоґічні працї Івана Могильницького. Видав Михайло Возняк // Українсько-руський архив. Видання історично-фільософічної секції Наукового товариства імени Шевченка. – Т. V. – Львів, 1910. – С. 1–70.
17. Нудьга Г. А. Ніжна і мелодійна (Середньовічна Європа про українську мову) // Укр. мова і літ. в школі. – 1990. – № 6. – С. 55–62.
17а. Нудьга Григорій. “De Russorum, Moscovitarum et Tartarorum…” // Жовтень. – 1976. – №10. – С. 145–152.
18. Огієнко І. Українська культура. – К., 1918; перевид.: К., 1991.
19. Швидкий В. П. Борщак Ілько // Енциклопедія історії України. – К.: Наук. думка, 2003. – Т. 1. – С. 354.
20. Шелухин С. Назва Україна в давніх джерелах. – Ужгород, 1932 (Бібліотека “Українського слова” в Ужгороді, ч. 1).
21. Шелухин (Шелухін) Сергій // Довідник з історії України. – 2-ге вид., доопр. і доп.: посібник для серед. загальноосв. навч. закл. / За заг. ред. І. Підкови і Р. Шуста. – К.: Генеза, 2001. – С. 1083–1084.
22. Шерер Жан-Бенуа. Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії: пер. з фр. В. В. Коптілов. – К.: Укр. письменник, 1994. – 311 с.

Автор: Валентина СТАТЄЄВА